Ви знаходитесь тут: Головна > ТВОРИ > Ким я хочу стати. Професія лікаря

Ким я хочу стати. Професія лікаря


Був чудовий недільний день. Мама нарядила мене в нове плаття, і ми вирушили в кафе-морозиво. Я сумирненько сиділа за невеликим, круглим столиком і, не відриваючись, дивилася на розетку з трьома білими, повітряними, чудовими кульками. Це був мій улюблений пломбір, густо облитий вишневим сиропом. Я так довго розтягувала це задоволення, смакуючи дуже смачні в усьому світі ласощі, що ми мало не спізнилися в кіно. Тому довелося бігти підстрибом за швидким кроком мами, і у мене раптом закололо в правому боці.
Після фільму біль посилився. Стривожена мама повела мене в приймальний спокій найближчої лікарні. Потім все закрутилося з блискавичною швидкістю. Спершу мене поклали на кушетку. А незабаром прийшов і доктор, боляче помацав мій живіт, посміхнувся і констатував діагноз – апендицит. Отже, потрібно терміново лягати на операцію.
От мене вже швидко везуть на каталці по нескінченному лікарняним коридором, в кінці якого горить табло з написом – «Операційний блок». Я закидати голову назад, щоб побачити схлипує маму, яка залишається за масивної білої дверима операційної. З каталки мене перекладають на білосніжний стіл під величезною люстрою, пристібають ременями руки, і я починаю боятися. Входить доктор в білому «коконі», з якого стирчать одні очі, і заводить зі мною жартівливий діалог. Страх відразу розсіюється як дим. Я читаю вірші і навіть співаю пісні. Всі вже сміються, хвалять мене, і я намагаюся ще більше.
Прокидаюся я в палаті з різьбленим стелею, великими світлими вікнами без фіранок і стінами приємного абрикосового кольору. Засмагле обличчя лікаря, з усміхненими зморшками навколо очей схилилося наді мною. Він вклав мені в руку невеликого забавного чортика, сплетеного з трубочок крапельниць хлопчаками з сусідньої палати, пожартував з бабульками-пацієнтками і зник за масивними, лікарняній дверима.
Дні, проведені в лікарні, я запам’ятала якраз завдяки цій чудовій доктору. Весь медичний персонал, а також хворі його боготворили. Щоранку нянечки старанно намивали підлоги в палатах, міняли рушники та постільну білизну. Медсестри поспішали роздати мікстури й пігулки. Пацієнти голилися і одеколоном. Пацієнтки чепурилися перед кишеньковими дзеркальцями. Все нібито готувалися до огляду або параду.
Як тільки лікар входив у відділення, посміхався, жартував, роздаючи компліменти направо і наліво, відразу запановував спокій і умиротворення. Персонал працював впевнено, злагоджено і без зайвої суєти. Хворі переставали боятися за своє здоров’я, вони дрімали на ліжках або розбрелися по тінистому, лікарняним скверика з різьбленими лавками.
Наш доктор завжди був у гарному настрої, доброзичливий і доступний для хворих в будь-який час. Тільки він, буквально двома словами, міг заспокоїти ридаючого дитини, або перелякану стареньку. Він ніколи не запобігав і не сюсюкав. «Якщо буде боляче, значить потрібно потерпіти» – говорив він і наводив докази для кожного свої, чому треба витерпіти біль. І це працювало.
Одного разу, швидко проходячи по коридору, після останньої перед випискою перев’язки, я заглянула в прочинені двері на сходах. Доктор стояв з відчуженим, порожнім поглядом потемнілих очей, спершись на стіну і курив, роблячи довгі нервові затяжки. І я якимось своїм дитячим почуттям зрозуміла, що йому від чогось дуже боляче. Вже потім в палаті, я почула, що хтось помер під час операції. Значить, він там один страждав, пропускаючи через себе цей біль невдачі, щоб вийти до нас знову позитивним і веселим.
Спасибі доктор за те, що своїм прикладом Ви благословили мене на мою майбутню професію лікаря. За те, що були справжнім, шляхетним, гуманним, терпимим, а також якимсь дуже рідним. За те, що Ви завжди давали хворим впевненість в одужанні, дарували надію і переконали мене, ким я хочу стати!

Залишити коментар