Ви знаходитесь тут: Головна > Віктор Гюго > «Людина, яка сміється», художній аналіз роману Віктора Гюго

«Людина, яка сміється», художній аналіз роману Віктора Гюго

Один з найвідоміших романів Віктора Гюго був створений в шістдесяті роки XIX століття і виданий у квітні 1869-го. У ньому французький письменник підняв кілька важливих загальнолюдських і соціальних питань, пов’язаних з вічними темами життя і смерті, духовної любові і тілесної пристрасті, істини і брехні, непереборної прірви, що існує між жебраком, страждаючим народом і наділеної багатством і владою знаттю.

Місце дії роману – Англія (Портленд, селище Уеймет, містечко Мелкомб-Реджис, інші невеликі сільські міста країни, Лондон). Час дії – кінець XVII – початок XVIII століття. Хронотоп роману визначається бродячим характером головних дійових осіб – фіглярів, що дають уявлення на початку в крихітній возі, а потім у величезному театрі на колесах під назвою «Зелений ящик». Основна частина твору проходить у двох просторово-часових площинах: в районі плоскогір’я Портленда, на березі якого 29 січня 1690 був залишений десятирічний потворний хлопчик і в Лондоні, взимку-навесні 1705 року, коли двадцятип’ятирічний Гуинплен дізнається таємницю свого народження, вічного сміху і сенсу життя.

Всі персонажі роману, як головні (який виростив Гуінплена філософ Урсус, сліпа дівчина Дея, зведений брат «людини, яка сміється» – лорд Девід Деррі-Мойр, герцогиня Джозіана, колишній лакей Якова II, відкривача океанських пляшок Баркільфедро), так і другорядні (компрачикосов з урки «Матутіна», народ, що дивиться вистави артистів з «Зеленого ящика», знати і службовці Палати лордів) пов’язані один з одним через образ центрального героя – Гуінплена / лорда ферми Кленчарли, пера Англії.

«Людина, яка сміється», за його ж власним визнанням англійських лордів, є жахливим символом насильства, щомиті скоєного знаттю над усім іншим людством. «Я – народ … Я – дійсність … Я – Людина. Страшний «Людина, яка сміється», – говорить про себе Гуинплен. «Сміється над ким? Над вами. Над собою. Треба всім ».

Вічний сміх Гуінплена має фізичну природу. Постійна іронія Урсуса виникає з його внутрішніх моральних установок: знайомий з численними філософськими трактатами і реаліями навколишнього його життя, герой тільки й робить, що бурчить на світ. Він «вихваляє» лордів, описами багатств яких наповнений його візок, і «лає» жебраків дітей, надумали позбавити його вечері, дітей, яких він прийме не на один холодний зимовий вечір, а на все життя, ставши їм батьком, учителем і другом до самої смерті.

Історія життя Гуінплена – трагічна від початку до кінця. Будучи закононародженими сином свого батька, лорда Ліннея Кленчарли, після смерті батьків він, за наказом короля Якова II, виявляється позбавленим титулу і відданим в руки компрачикосов – спільноти бродяг, що займаються продажем дітей, попередньо знівечених для ярмаркових уявлень. Після сходження на престол Вільгельма III, який розпочав переслідування торговців дітьми, хлопчик опиняється кинутим у бухті Портленда.

За всіма законами реалістичного жанру, в якому, на думку багатьох літературознавців, і написаний роман «Людина, яка сміється», дитина мав би загинути. Але тут у справу втручається вища (романтичне) провидіння, під яким Гюго виводить природу (а фактично – Бога), і хлопчик не тільки виживає, але і рятує від смерті дев’ятимісячну дівчинку. На шляху до життя дитини супроводжують суцільні небезпеки – холод (дія відбувається в одну з найхолодніших європейських зим), страх (зустріч з трупом контрабандиста), смерть (перехід через тонкий Портлендський перешийок і постійна загроза виявитися або в море, або в океані), голод, втому, людська байдужість. Гуинплен долає все, набуваючи в результаті – будинок (не надто великий, але теплий і затишний), сім’ю (чужу по крові, але споріднену по духу), славу (на ярмарковому рівні), гроші (достатні для того, щоб не голодувати самому і годувати Дею і Урсуса з Гомо), любов.

Тема кохання в романі розкрита в двох аспектах: романтичному – любов Гуінплена і Деї (чиста, піднесена, духовна) і реалістичному – фізична тяга, існуюча між Гуінпленом і Джозіаной (пристрасна, тілесна, тваринна). Образ Джозіани протиставлено образу Деї: на відміну від сліпої дівчини, прекрасною, крихкою, світлою, герцогиня виглядає величною у своїй красі, бажаною, пашить тілесним здоров’ям жінкою. До Гуінплену її тягне внутрішня збоченість, що сусідить в Джозіане з фізичної невинністю. Дівчина мріє віддати свою невинність самому нижчому людині в світі, піднявшись тим самим над зневажаною нею вищим світлом і покінчивши з пересиченістю і нудьгою.

Від морального падіння Гуінплена захищає все те ж вища провидіння, п’ятнадцять років носило по морю пляшку із запечатаним в неї визнанням компрачикосов. Звеличення героя стає переломним і фінальним етапом його життя. Ставши лордом, Гуинплен за один день стикається з усіма можливими спокусами – гордістю, марнославством, хіттю, забуттям (минулого життя), зрадою своїх близьких (скороминущим, але від цього не менш гострим). Отримавши можливість донести до можновладців правду про страждає народі, він не може повною мірою реалізувати свій статус пера через фізичного каліцтва, що змушує навколишніх сміятися, і деякого недорікуватості, обумовленого відсутністю мовної практики спілкування з вищими верствами суспільства.

Після дебатів у Палаті лордів на сторону Гуінплена стає тільки його зведений брат – Девід, відмінно знає народну середовище, в якому він крутиться під виглядом матроса Том-Джим-Джека. При цьому, підтримуючи висунуті фіглярем ідеї, він, в пориві відстояти своє добре ім’я і ім’я своєї сім’ї, викликає на дуель не тільки молодих лордів, але і нещодавно знайденого брата.

Вражений ницістю вищого суспільства Гуинплен (в буквальному сенсі слова) біжить вниз і, не знайшовши на колишньому місці «Зеленого ящика», відразу ж розуміє, що він втратив. Його справжнє ім’я і життя виявилися брехнею; його потворна посмішка і гра фігляра – правдою. Як і пророкував Урсус, істинним щастям для Гуінплена завжди була одна тільки Дея, яка вбачає його добре серце і любляча його за нього самого. Смерть Гуінплена і Деї ставить крапку в їх відносинах – не мають тілесного розвитку на землі, але нескінченно спрямованих в божественний космос.

Залишити коментар